Ліцензування та акредитація приватних університетів – досвід Німеччини

Abstract

Найефективнішими сучасними формами управління ВЗО є ліцензування, експертиза, (оцінка) та акредитація. В Німеччині до всіх процедур моніторингу якості, як і до розв’язання інших завдань Болонської декларації обов’язково долучаються представники Вільного союзу студентів та Федерального союзу роботодавців. Особлива увага приділяється оцінці успішності студентів, науково-дослідної роботи та міжнародних зв’язків. Ліцензування та акредитація здійснюються державними чи іншими органами на основі усталених критеріїв, адже ВЗО або програми навчання повинні відповідати певним мінімальним вимогам. Оцінка (атестація) може ґрунтуватися на джерелах інформації широкого спектру, і до неї можуть бути залучені як місцеві, так і запрошені фахівці. Її головною метою можуть бути як процес, так і результати навчання. Проте загалом, розрахунок на диференційоване й детальне оцінювання нагадує акредитацію та ліцензування з їхнім порогом мінімальних вимог. У тексті Берлінського комюніке наголошується на відповідальності кожного навчального закладу за якість навчання і створення можливостей для перевірки якості вищої освіти на національному рівні. Зокрема вказується, що система забезпечення якості освіти повинна включати оцінку програм і навчальних закладів (у тому числі, оцінювання, зовнішню експертизу, участь студентів і публікацію результатів) та передбачати наявність акредитації, сертифікації або подібних процедур. Зауважимо, що терміни «ліцензування», «експертиза», «оцінка» та «акредитація» не завжди адекватно використовуються в країнах Центральної, Східної та Західної Європи в дискусіях щодо питань політики в галузі освіти [Особливості систем оцінки]. Це, головним чином, стосується термінів і процедур акредитації та атестації (оцінки). Деколи складно чітко розрізнити «ліцензування», «акредитацію», «експертизу» та «оцінку», оскільки як у дискусіях, так і на практиці, мають місце перетин і навіть змішування цих понять і процесів.