Abstract:
У статті здійснено системну історико-інституційну реконструкцію процесу формування православної богословської освіти на території Донбасу від XVIII ст. до початку XXI ст. Простежено еволюцію освітніх форм – від ранніх парафіяльних шкіл і духовних училищ імперського періоду до пострадянських спроб створення багаторівневої системи духовної освіти. Показано, що в імперський час регіональна модель обмежувалася повітовими духовними училищами, які забезпечували базову підготовку духовенства, але не трансформувалися в центр вищої богословської освіти. Обґрунтовано тезу про структурну залежність регіону від зовнішніх семінарських осередків. Проаналізовано радянський період як етап інституційного розриву, що призвів до ліквідації системи духовної освіти та втрати безперервності освітньої традиції. Висвітлено компенсаторні форми підготовки духовенства у воєнний і повоєнний час, які не набули статусу стабільних навчальних інституцій. Окрему увагу приділено пострадянському етапу, що характеризувався асиметричністю розвитку: за відсутності розгорнутої освітньої мережі в Донецькій області в Луганській області сформовано систему духовних училищ із подальшою інституціоналізацією богословського університету. Розмежовано конфесійні моделі духовної підготовки та світські академічні форми викладання теології і релігієзнавства в університетському середовищі. На основі архівних матеріалів і спеціальних досліджень уточнено хронологію, статус і функціональне навантаження окремих освітніх осередків. Доведено, що ключовою характеристикою розвитку богословської освіти на Донбасі є інституційна асиметрія, зумовлена історико-політичними чинниками. Окреслено можливі перспективи формування мережево-інституційної моделі православної богословської освіти з урахуванням регіонального досвіду та сучасних викликів.
