Abstract:
У статті здійснено теоретико-методологічне обґрунтування конкретнонаукового рівня дослідження проблеми профілактики соціальної відчуженості дітей із сімей трудових мігрантів в умовах сучасних соціальних трансформацій. Доведено, що конкретнонауковий рівень методології забезпечує операціоналізацію досліджуваної проблеми в межах соціальної педагогіки, соціальної роботи, психології розвитку та сімейної психології через інтеграцію галузевих теорій, категоріального апарату та спеціалізованих дослідницьких підходів. Обґрунтовано доцільність застосування комплексу взаємодоповнювальних підходів.
Соціально-педагогічний підхід дозволяє інтерпретувати відчуженість як результат дисфункціональної взаємодії особистості з середовищем і спрямовує профілактику на відновлення соціальних зв’язків та розвиток соціальної компетентності. Психосоціальний підхід акцентує увагу на взаємозв’язку внутрішніх психічних процесів і соціального контексту, орієнтуючи профілактичну діяльність на підтримку емоційної регуляції та позитивної ідентичності дитини. Дитиноцентричний підхід розглядає дитину як активного суб’єкта власного розвитку, наголошує на вивченні її суб’єктивного досвіду та внутрішніх ресурсів, що корелює з концепціями резильєнтності та позитивної психології. Сімейно-орієнтований підхід ґрунтується на системному розумінні родини як базового інституту соціалізації та передбачає аналіз структурних, функціональних і комунікативних характеристик сімейної системи. Середовищний підхід забезпечує комплексний аналіз соціального контексту розвитку дитини, зокрема ресурсності освітнього середовища та соціального капіталу громади. Профілактичний підхід визначає соціальну відчуженість як процесуальне явище та орієнтує на ранню діагностику ризиків, превентивні програми та моніторинг їх ефективності.
