Огляд ландшафту інструментів інноваційної політики ЄС: висновки для України

Abstract

Обґрунтовано необхідність осучаснення і критичного переосмислення національної інноваційної політики України та інструментів її реалізації з огляду на сповільнення інноваційних процесів в країні протягом останніх п’яти років та хронічні проблеми, які майже увесь період незалежності супроводжують національну сферу досліджень та інновацій. Для цього потрібно спиратися на теоретичну аргументацію підстав для державного втручання у сферу інновацій з позицій різних економічних шкіл, європейський досвід розроблення та реалізації інноваційної політики, що актуально в умовах європейської інтеграції України, а також враховувати сучасні виклики та специфіку суспільного й інституційного устроїв України як країни, що розвивається. У даній статті визначено та узагальнено найбільш поширені інструменти, які використовуються на рівні ЄС та/або його країнами-членами для підтримки досліджень, розробок та інновацій. До них віднесено дослідницькі, колабораційні, докторські та посівні гранти, державні закупівлі, стартап-фонди, венчурні фонди, наукові і технологічні парки, кластери, офіси трансферу технологій, технологічні центри, інноваційні кредити та інноваційні ваучери, податкові пільги, «живі лабораторії», центри цифрових інновацій та інші. Проведено аналіз деяких з них для ілюстрації подібностей та відмінностей в інноваційній політиці країн-членів ЄС. Визначено, що країни-члени ЄС досі тяжіють до використання інструментів пропозиції, підтримуючи більшою мірою генерування знань, натомість інструменти стимулювання попиту на інновації у них є значно менш поширеними, що не дозволяє ЄС наздогнати світових лідерів, зокрема США, Японію та Південну Корею, за продуктивністю національних інноваційних систем. На основі проведеного аналізу європейського досвіду підтримки та стимулювання інновацій сформульовано пропозиції щодо розроблення національної інноваційної політики України для її ефективного повоєнного відновлення.