Abstract:
Стаття присвячена аналізу мілітарної складової української історії в науковому дискурсі. Автор обґрунтовує тезу, що на межі ХХІ ст. мілітарний компонент стає детермінантою цивілізаційного поступу та потребує комплексного пояснення за сторичною парадигмою. Висвітлено еволюцію терміна «мілітаризм» у європейському дискурсі ХІХ ст. та специфіку українського вектору зброєзнавства, де акцент було зміщено на емпіричний пошук матеріальних джерел як інструменту державотворення.
Особливу увагу приділено формуванню дослідницької традиції фундаторами української історіографії, чиї праці стали знаковими дослідженнями та здобули загальне визнання. Проаналізовано внесок Д. Яворницького, який через верифікацію археологічних артефактів та їх музейну систематизацію перевів вивчення козацького війська у площину наукової «реконструкції». Роль М. Грушевського висвітлено крізь призму інтеграції матеріальних пам’яток та літописної термінології в контекст «великої історії». Це дозволило науковцю розглянути еволюцію озброєння як своєрідний маркер технічного рівня та джерело вивчення менталітету «вільної людини». Новацією І. Крип’якевича стало застосування компаративного методу для аналізу зразків місцевого озброєння в порівнянні з європейськими, що дозволило вченому виокремити автентичну специфіку мілітарної традиції від доби Русі до Козаччини. У висновках доведено, що на початку ХХ ст. в Україні відбулося остаточне визначення площини мілітарної історії на перетині історії військової справи, технологій, матеріальної культури та археології. Наукові розробки Д. Яворницького, М. Грушевського та І. Крип’якевича сприяли подальшому формуванню окремих векторів мілітарної історії, вивівши її за межі аматорського колекціонування. Становлення вітчизняного зброєзнавства стало інтелектуальною основою для розуміння мілітарної спадщини як невід’ємної складової політичної суб’єктності та цивілізаційного виміру України.
