Abstract:
У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз проблеми самозбереження майбутніх соціальних працівників. Актуальність дослідження зумовлена зростанням професійних ризиків, зокрема вигорання та вторинної травматизації, в умовах сучасних соціальних криз в Україні. Проаналізовано еволюцію поняття «самозбереження» від інстинктивної реакції до конструктивної, проактивної поведінки, спрямованої на самореалізацію та професійне довголіття. Розкрито структурно-функціональні характеристики самозбережувальної поведінки, виокремлено її ключові компоненти: мотиваційний, когнітивний, операційно-діяльнісний та рефлексивно-аналітичний.
Проведено диференційний аналіз основних професійних деструкторів: професійного вигорання, вторинного травматичного стресу та вікарної травматизації; систематизовано їх причини, симптоматику та наслідки. Обґрунтовано, що самозбереження має формуватися як ключова здоров’язбережувальна компетентність у процесі фахової підготовки. Визначено психолого-педагогічні умови її формування, що передбачають підвищення мотивації студентів, створення здоров’язбережувального освітнього середовища та інтеграцію сучасних технологій розвитку стресостійкості й життєстійкості.
Особливу увагу приділено ролі інституційних чинників, зокрема «прихованого навчального плану», який може суперечити формальним настановам щодо самопіклування, та супервізії як превентивного інструменту підтримки. Запропоновано інтегрувати елементи супервізії в освітній процес для формування культури рефлексії і професійної підтримки з перших етапів навчання
