Abstract:
У статті проаналізовано фразеологічні одиниці, що репрезентують категорію граничності людського існування в сучасному українському воєнному медіадискурсі. Дослідження зосереджено на трансформації традиційних фразеологічних моделей на позначення смерті під впливом соціально-політичних і воєнних реалій, що зумовлюють переосмислення опозиції «життя – смерть» у публічному мовленні. З’ясовано, що фразеологічні одиниці зі значенням припинення біологічного існування людини зазнають семантичної деривації та вторинної номінації, набуваючи додаткових оцінних, ідеологічних та прагматичних конотацій.
Аналіз матеріалу сучасних медіатекстів дає змогу простудіювати функціонування фразеологізмів, що реалізують різні дискурсивні стратегії, зокрема героїзацію втрат власної сторони, сакралізацію смерті, евфемізацію бойових втрат, а також дегуманізацію противника. Доведено, що сучасні фразеологічні номінації граничності існування людини формують нові фразеосемантичні сегменти, у яких домінують семи насильницької смерті, жертовності та колективної пам’яті.
У роботі простежено трансформацію фразеологічного фонду української мови через актуалізацію метафоричних моделей переходу, зникнення та припинення існування, що слугують засобами інтерпретації травматичного досвіду війни. Такі одиниці не лише номінують факт смерті, а й формують національну мовну картину світу, у межах якої смерть постає як соціально значуща подія, пов’язана з ідентичністю, пам’яттю та спротивом. Розглянуто стилістичну варіативність відповідних одиниць, їхній функціонально-прагматичний потенціал і рольу формуванні суспільних уявлень про втрати в умовах війни, що зумовлює їх активне використання в медіапросторі.
Особливу увагу приділено взаємодії фразеологічних номінацій із контекстом воєнної комунікації, у межах якої смерть набуває статусу символічно маркованого соціального факту.
