Abstract:
У статті проаналізовано категорію способу дієслова української мови в діахронному та синхронному вимірах. Простежено еволюцію наукових уявлень про способові значення від ранніх граматичних описів, у яких категорію способу було представлено фрагментарно, до сучасних інтерпретацій, зорієнтованих на поєднання морфологічного, семантичного та комунікативного підходів. Зауважено на тому, що на початкових стадіях розвитку української граматичної думки способові форми не було чітко відмежовано від інфінітивних, а критерії їх класифікації ґрунтувалися здебільшого на формальних ознаках. Окреслено процес стабілізації термінології та формування традиційної тричленної моделі способу, у межах якої дійсний спосіб пов‟язано з репрезентацією реальності, а умовний і наказовий – з різними типами ірреальності. Акцентовано, що саме на цьому етапі було закладено низку теоретичних суперечностей, зокрема щодо співвідношення способу й часу, а також щодо меж самої категорії. Актуалізовано семантико-прагматичний вимір способових форм, унаслідок чого виявлено їхню функційну гнучкість і можливість транспозиції в мовленні. Систематизовано основні дискусійні питання сучасної лінгвістики, пов‟язані з визначенням кількості способових грамем, статусом дійсного способу, інтерпретацією спонукальних і бажальних значень та співвідношенням категорії способу з надкатегорійною модальністю. Поряд із редукційними моделями, у яких спосіб зведено до системи грамем ірреальності, функціонують концепції, де його потрактовано як міжрівневу комунікативну категорію, зумовлену мовленнєвою ситуацією. Окреслено перспективи подальших досліджень, спрямованих на поглиблення інтеграційного опису категорії способу як динамічної системи, у якій формальну граматичну організацію поєднано з комунікативно зумовленими модальними значеннями.
