Кустарні промисли як форма збереження українського народного мистецтва (на матеріалах статистики Харківської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.)

Abstract

Статтю присвячено дослідженню кустарних промислів Харківської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як соціокультурного явища, що поєднувало економічні практики селянського населення з процесом збереження української народної культури. В умовах імперської політики русифікації, індустріалізації та культурної уніфікації кустарництво стало однією з форм повсякденного спротиву, у якій втілювалися традиційні ремісничі техніки, символіка, естетика та локальні виробничі практики. Авторка комплексно розглядає кустарні промисли не лише як форму дрібного виробництва, а і як носія нематеріальної культурної спадщини. Особливу увагу приділено тому, як через ткацтво, деревообробку та гончарство відбувалася трансляція українських ідентифікаційних кодів у побуті. Кустарна праця була засобом соці ального виживання, особливо в умовах малоземелля та нестабільності, і водночас каналом збереження історичної пам’яті. На основі статистичних матеріалів губернських комітетів і документів Комісії з дослідження кустарних промислів аналізуються масштаби кустарництва, його соціальна структура та участь держави в регулюванні або ігноруванні цього явища. Окремий акцент зроблено на досвіді представлення українських кустарних виробів на Всеросійській виставці в Харкові 1887 р., яка засвідчила попит на продукцію селянського виробництва та локальну своєрідність. Стаття підкреслює значення кустарних промислів як простору, у якому економіка і культура існували нероздільно. Робота має міждисциплінарний характер і спирається на історико-культурний, соціоекономічний та мікроісторичний підходи. У такому ракурсі кустарництво постає як важливий складник національної традиції, що збереглася, попри імперський тиск.