Abstract:
Концепція стійкості зазнала значної еволюції, пройшовши шлях концептуалізації від особистісної якості, що окреслює здатність бути непохитними у відповідь на життєві виклики, до багаторівневого підходу, що охоплює стійку адаптацію громад, організацій і соціальних систем до кризових ситуацій. Традиційні лінійні моделі резилієнсу поступаються місцем теорії багаторівневої стійкості, яка наголошує на необхідності інтегрованого підходу до подолання кризи. Проведений аналіз закордонних досліджень стійкості засвідчує необхідність взаємодії різних рівнів соціальної системи: індивідуального, рівня громади, організаційного, міського та глобального.
Стаття висвітлює роль соціальних працівників, які сприяють формуванню довгострокових стратегій кризового менеджменту, а також розвитку самозарадності та адаптивності індивідів і громад через освіту, психосоціальну підтримку та використання партисипативних підходів з врахуванням впливу травмівного контексту. Окреслено завдання, які стоять перед освітою та професійною підготовкою соціальних працівників з врахуванням мульти-теорії резилієнсу. З огляду на ці завдання схарактеризовано компетентності, які підвищують якість соціальних втручань із формування стійкості індивіда та громади в умовах кризи: травмоінформована та травмочутлива робота, психосоціальна підтримка і допомога/самодопомога, кризовий менеджмент, кризове та раннє реагування/втручання, розуміння політики забезпечення сталого миру, правосуддя перехідного періоду, мех
