Abstract:
Статтю присвячено аналізу способів вербалізації емоцій жінок – персонажів українського художнього прозового дискурсу. Емоційність – невід’ємна ознака психічного стану кожної особистості, проте ступінь її вияву, різні способи маніфестації цілого спектру емоцій відрізняються заознакою статі, що зумовлено соціокультурними та біологічними чинниками. У процесі дослідження було з’ясовано, що риси жіночого мовлення репрезентуються на різних рівнях мовної системи – фонетичному, лексичному, синтаксичному. У сфері вокалізму це – здатність жінок розтягувати наголошений голосний звук. Надмірний прояв почуттів реалізується за допомогою слів-інтенсивів і використанням лексем ізсуфіксами суб’єктивної оцінки, що мають позитивну й негативну семантику.Реакцією на зовнішні подразники у жінки є плач, природу якого дослідники вважають комунікативною. Аналіз показав збільшення схильності жінок до лихослів’я, що зумовлено результатом їхньої боротьби за рівноправ’я з чоловіками, намаганням заперечити свій низький (за стереотипними уявленнями) статус, переосмислити себе зпогляду чоловічих цінностей. Це знаходить вияв у використанні згрубілих слів, а також обсценної лексики. На рівні синтаксису емоційна збудженість жінки реалізована увигляді неповних, незакінчених речень.
