Охорона пам’яток мистецтва та старовини: досвід німецьких земель у ХVІІІ – початку ХХ століть

Abstract

Перші націлені на захист історичної спадщини приписи на території німецьких держав, почали з’являтися тільки наприкінці ХVІІІ століття і були скоріше боязкими спробами зберегти спадщину країни, а іноді й інструментом досягнення особистих політичних цілей. Поштовхом до їх появи був підвищений інтерес до архітектури середньовіччя, що виходив в першу чергу від творчих архітекторів та письменників. Перші розпорядження були спрямовані на фрагментарне збереження історичних будівель, монет, текстів та інших реліквій. Вони ставили задачу збереження в першу чергу рухомих об’єктів, втамовуючи спрагу колекціонування того чи іншого правителя. Ідея створення спеціалізованої інстанції для збереження архітектурної спадщини вперше з’явилася у 1815 р. у Карла Фрідріха Шинкеля. Новаторські та далекоглядні ідеї Шинкеля сильно випереджали його час, вплинувши на появу правових актів та систем контролю за їх виконанням, дуже схожих з сучасними моделями. Саме завдяки його зусиллям починаючи з 1830 року в Пруссії з’являються новаторські закони, націлені на захист історичної спадщини королівства. Розроблений у 1853 році за наказом прусського короля Фрідріха Вільгельма IV законопроект про захист пам’яток вперше акцентував одну з ключових проблем сучасного законодавства про захист історичної спадщини – питання приватного володіння та фінансування пам’яткоохоронної діяльності. Початок XX ст. в Німеччині був ознаменований появою підвищеного інтересу до історичної спадщини. Охорона історичної спадщини вперше отримала вагому роль в житті держави саме за часів Першого рейху, не втративши її ні після Першої світової війни, ні революції 1918 року, тобто зберігши цю роль в підсумку і в Веймарській республіці.