Abstract:
У статті розкрито особливості соціального захисту дітей в Україні у 20-х роках ХХ століття. Показано, що в умовах гострої кризи, зумовленої війнами, революційними подіями, розрухою, голодом, у країні почала створюватись система соціального забезпечення населення, яка включала надання соціальної допомоги дітям. Виокремлено найбільш важливі особливості цієї системи: державний характер і виключення з моделі соціальної допомоги приватної і громадської ініціативи; класовий підхід до надання соціальних послуг; участь у діяльності із соціального захисту дітей значної кількості державних відомств та установ і розподілення функцій між ними. Доведено, що надання соціальної допомоги дітям стало пріоритетом не лише соціальної, а й освітньої політики держави. Прийняття «Декларації про соціальне виховання дітей» (1920) та інших нормативних документів сприяло закріпленню в якості головного завдання вітчизняного соціального виховання діяльності з охорони дитинства, що стосувалась і дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із сімей, які не мали належних умов для навчання й виховання. Було нормативно визначено низку пов’язаних між собою відповідних установ і заходів, спрямованих на охорону дитинства. Зроблено акцент на тому, що в
досліджуваний період вітчизняна галузь соціального виховання відчувала помітний вплив рефлексології як найбільш поширеного в Україні напряму педології.
