Гумор та сатира у відносинах українського народу і духовенства (історико-джерелознавчий аналіз)

Abstract

Принципові розбіжності у ціннісних категоріях українського народу і духівництва мають багатовікову складну історію. Специфічне ставлення народу до представників елітної клерикальної касти суспільства у різні історичні періоди мало багато протиріч. Здавна українці глибоко шанували традиційні релігійні культи, але з відкритим глузуванням і недовірою ставилися саме до служників церкви та кліру. Духівництво у часи наростання антифеодальних народних настроїв ставало у народній свідомості безумовним прикладом негативної соціальної поведінки та уособленням жорсткої державної експлуататорської політики. Народний протест проявлявся у сатиричногумористичному фольклорі – казках, байках, оповіданнях, пародіях, анекдотах. Представники духовенства поставали у народних творах у вигляді зажерливих попів, схильних до пиятики та дебошу, дячків, що проводили робочий та вільний час у корчмі чи за гральним столом. Народні митці гостро висміювали неосвіченість священників та небажання виконувати свої прямі обов’язки. Проблематика відносин духівництва і селянства та висвітлення її у народному фольклорі широко представлена у прадавніх літописах, оповіданнях, наукових, етнографічних публікаціях видатних дослідників та представників літературної еліти. У XIX – поч. XX ст. більшість періодичних видань приділяло багато уваги публікації народних байок, анекдотів, віршованих оповідань. Наприклад, видатними шедеврами народного гумору стали „Плач київських ченців”, що вперше був опублікований у 1881 р. в журналі „Русская старина” та „Вірш про отця Негребецького”, який побачив світ у „Записках наукового товариства імені Шевченка” у 1905 р. Народні сатирично-гумористичні твори друкувалися у багатотомниках П. Чубинського, етнографічних збірках М. Дікарьова, збірках видатного філолога Б. Гринченка, фундаментальних творах М. Грушевського, І. Франка тощо. Великий пласт народного антиклерикального гумору зберігся у вигляді народних анекдотів, героями яких виступали недолугі священники та неосвічена паства. Народні гульбища, вистави „веселунів” і скоморохів сприймалися духовенством як прояви бісовщини. Вони порушували священні церковні догмати, а тому підлягали знищенню. Але спроби викоренити сатирично-гумористичну народну традицію призводили до абсолютно протилежних результатів – сміх став для народу гострою зброєю, здатною протистояти гніту та насильству.