Історико-педагогічний аналіз суспільної практики подолання й попередження проблеми соціального сирітства на українських землях у складі російської держави (початок ХVІІ – середина ХІХ століття)

Abstract

У статті подано історико-педагогічний аналіз суспільної практики подо- лання й попередження проблеми соціального сирітства на українських зем- лях у складі Російської держави від початку ХVІІ ст. до реформи 1861 р. У процесі дослідження було виявлено, що проблема попередження (пре- венції) соціального сирітства в історичній спадщині не розглянута як цілісний, самостійний та багатоаспектний процес. У суспільній історії його можна про- стежити лише епізодично та безпосередньо в контексті розвитку благо- дійницької й державної діяльностіщодо соціальноїдопомоги нужденнимі піклу- вання про сиріт. Саме тому історико-педагогічний аналіз було побудовано на наукових джерелах, що висвітлюють історію становлення та розвитку со- ціальної допомоги, благодійництва, системи державного піклування про сиріт. Проведений аналіз показав, що, по-перше, певним рубежем в історіїформу- вання соціальної політикищодо вирішення проблем і захисту сиріт є ХVІІ ст. Із цього часу й до епохи Великих реформ відбувається зародження й станов- лення державнихформ піклування. По-друге, інтенсивний розвиток держав- не піклуваннящодо дітей-сиріт за допомогою спеціальних дитячих закладів отримало за часів правління й реформ Петра І Великого, за якого система піклування осиротілих дітей набула нового змісту– вона стала державною системою, а ця діяльність– важливим державним завданням, що не повин- но залежати від випадкової благодійності чи приватних подаянь. На початку ХVІІІ ст. саме держава взяла на себе обов’язок розробити правову базу й надавати різнобічну державну допомогу нужденним. По-третє, за часів прав- ління Катерини ІІ починаєформуватися системний підхідщодо благодійницт- ва, відзнакою якого є не лише досягнення владою політичних й ідеологічних цілей, але й забезпечення фінансування соціальної політики. По-четверте, у ХVІІІ– першій половині ХІХ ст. у Росії й на українських землях, що входили до її складу, починають розвиватися відповідні напрями соціальної політики й законодавство, складається державна система піклування дітей, що потребували допомоги, яка ґрунтувалася на тезі про її державну необхідність, а не лише завдяки необхідності дотримання християнським заповідям і вимогам.