Abstract:
У статті розглядаються твори для / про дітей, написані українськими письменниками за межами України у ХХ столітті. Через осмислення проблематики «небезпечного» у збірці оповідань
В. Винниченка «Намисто», оповіданні Б.-Б. Федчук «Ганя», повістях Ольги Мак «Каміння під косою» та Л. Бризгун-Шанти «Чорні хмари над золотистим полем» тощо аналізуються два типи дитячих голосів.
Перший тип - голос як виклик спогляданню - визначено в оповіданнях збірки «Намисто» В. Винниченка, у якій діти бунтують проти соціальної дійсності з її бідністю, експлуатацією дитячої праці, соціальною нерівністю, що мали місце в українській дійсності, на той час колонії Російської імперії.
Другий тип - голос як опір мовчазній більшості - пов’язуємо з «жахливими» темами, що торкаються трагічних сторінок світової історії та власне національних, зокрема - окупація України в Другій світовій війні та геноцид українців сталінським режимом («Голодомор-33»).
Противагою мовчазній більшості стали наративи дитячих персонажів в українській еміграційній літературі (Ольга Мак, Л. Бризгун-Шанта, Б.-Б.Федчук, О. Цегельська).
Розуміння та інтерпретація «непростих» тем у дитячій літературі є спробою авторів творів надати дитині голосу, як способу привернути увагу до низки суспільних проблем. Проблема немовчання дитячих голосів прочитується насамперед під кутом іншості, якою в ній виступає власне культурна ідентичність. У літературі для дітей та юнацтва українських письменників -емігрантів ХХ століття
піднімаються актуальні для українського соціуму «непрості» питання, зокрема духовної втрати українськості й фізичного нищення нації.
