Abstract:
Проблеми методології історичного пізнання завжди відносились до найскладніших і одночасно найцікавіших для істориків і філософів тем. Сучасна доба розвитку історичного пізнання визнана епохою кризи, причиною якої є помилковість у гносеологічних підвалинах двох доктрин, що досі визначали теоретичне осмислення історичного процесу – позитивізму й історичного матеріалізму. І щоб кризу подолати
історикам потрібно активніше вести пошук нових методологій та методик історичного пізнання. У даній роботі на основі аналізу праць істориків, філософів, соціальних антропологів та ін. досліджується етимологія, онтологія і ґенеза головних методологічних підходів у історичному пізнанні. Відносно деяких важливих методологічних проблем автор викладає власне бачення і доходить висновку, що і
найновіший методологічний підхід до пізнання історії – антропологічний, не виходить за межі старої наукової парадигми, а значить, не може забезпечити принципу історизму виходу зі стану кризи. І звертає увагу на те, що філософи й історики головну увагу приділяють проблемам часу, в т.ч. історичного, мало уваги приділяючи проблемам простору. А саме в цій площині, на засаді інтердисциплінарності, на
думку автора, має з’явитися нове відкриття світового значення, яке змінить стару парадигму науки взагалі, й історичної зокрема. При цьому автор застерігає від поспіху у справі зміни світоглядного принципу антропоцентризму на антропоморфізм, як до цього закликають деякі сучасні фізики.
