Мовне втілення соціальних орієнтирів жителів Луганщини в діалектних текстах ареалу

Abstract

У статті проаналізовано оцінку історичних свідчень (за спогадами старожилів) та важливих суспільних подій ХХ – початку ХХІ століття, подану діалектоносіями Луганщини, виявлено мовне втілення ставлення респондентів до змін у суспільному житті соціуму, зокрема сучасного життя села. Джерелами дослідження стали тексти, записані впродовж другої половини ХХ століття від діалектоносіїв різних вікових категорій. Авторка доводить, що діалектні тексти-оповіді допомагають зрозуміти культурну ідентифікацію українських діалектоносіїв Луганщини, визначити їхні соціальні орієнтири. Респонденти негативно оцінюють розкуркулювання, примусову колективізацію, вони засвідчують, що голод 1933 року був створений штучно і це була трагедія великої кількості людей. Майже в кожному селі було зруйновано церкву, людей карали за те, що вони намагалися потрапити до храмів, які залишилися функціонувати. Таке позбавлення можливості вільно виявляти свої релігійні вподобання сприяло відчуженню від традиційної української звичаєвості, зокрема й виробленню національної байдужості. Відступ від культурних народних традицій респонденти засуджують, уважають, що він зумовлений тією суспільною ситуацією, яка склалася в ареалі. Тексти-спогади, оповіді, що містять оцінку важливих суспільних подій ХХ – початку ХХІ століття діалектоносіями Луганщини, становлять один макротекст, у якому засуджуються злочини, зроблені проти простого народу, – виселення хліборобів до Сибіру, примусова колективізація, голодомор 1933 року, відчуження від усього українського. Основними засобами вербалізації змісту цих текстів є мікротопоніми, антропоніми, назви свійських тварин, птахів, сільськогосподарського знаряддя, господарських будівель.